«Тут не пауза, а справжнє життя»: історія військової медикині Наталі з Криворіжжя
Наталя з Апостолівської громади добровільно мобілізувалася до лав ЗСУ два роки тому і відтоді щодня виконує бойові завдання на Донеччині. Історією військової медикині поділилася 60 окрема механізована Інгулецька бригада.
«Було просто бажання допомагати країні», — каже Наталя. Рішення ухвалювала свідомо. ЇЇ підтримали рідні: двоє дітей і онук, які щодня чекають на дзвінки від мами й бабусі, коли дозволяє звʼязок.
До війни жінка мала понад 30 років медичного досвіду. Спершу працювала в терапевтичному відділенні, згодом — доглядала за непрацездатними людьми. ЇЇ місце роботи зберігається й досі, однак повертатися до цивільного життя вона не поспішає.
Служба для Наталі починалась з курсу молодого бійця, який став справжнім випробуванням.
«Шок — сорок людей у наметі, двоярусні ліжка, ні світла, ні води», – пригадує вона.
Перші два дні були особливо складними, але згодом прийшло звикання. За словами жінки, військове життя вчить швидко адаптуватися. Медикиня зізнається: як і будь-якій жінці, їй хочеться мати доступ до води, душу, базової гігієни, але якщо чогось бракує — не драматизує.
Найскладнішим є чергування, коли доводиться рятувати тяжко поранених. У такі моменти вона мусить діяти швидко й чітко, бо від її рішень залежить життя людини.
«Коли передаєш людину на інший етап, починаєш обдумувати: чи все зробила правильно. І тоді вже починається тремор», — пояснює вона.
Робота під обстрілами — ще один виклик. У таких ситуаціях Наталя намагається не піддаватися паніці: «Коли є поранений і треба вивозити — не думаєш про страх, дієш».
Попри постійну напругу, жінка згадує й кумедні епізоди. Один з поранених, наприклад, благав не робити укол, бо боявся. Інший — із перев’язаними очима — просив зробити фото на пам’ять. Серйозні ситуації вона свідомо не намагається залишати в пам’яті, аби зберегти психічну стійкість.
Перед кожним чергуванням жінка читає молитву. Вона не вважає своє життя «на паузі» — навпаки: «Тут живеш по-справжньому. Це — моя друга сім’я». Тому після перемоги планує залишитись в ЗСУ та працювати в госпіталі.
«Не ховайтеся, — закликає Наталя. — Хлопці та дівчата виснажені й потребують заміни. Війна не закінчиться скоро, і всі, хто ще не воює, рано чи пізно будуть змушені. Ми не можемо просто так віддати те, за що боролись».