У Кривому Розі відбувся допрем’єрний показ фільму «Останній Прометей Донбасу»

18 лютого у Кривому Розі пройшов допрем’єрний показ документальної стрічки «Останній Прометей Донбасу». Наше місто стало другим після Дніпра, де показали фільм. У широкому прокаті він з 26 лютого. Кіно розповідає історію працівників останньої теплоелектростанції Донеччини – Курахівської ТЕС. Коли лінія фронту проходила за лічені кілометри від міста та долю людей після евакуації. СВОЇ побували на прем’єрі та поспілкувалися з режисером Антона Штукою.

– Як фільм сприйняли криворізькі глядачі. Перед цим був показ у Дніпрі. Є з чим порівнювати.

Мені здається, що аудиторія сприйняла гарно. Цікавилися люди долею героїв, було кілька глядачів з міста Курахове. Трошки мені ніяково показувати всю цю історію людям з Курахового, тому що це певна ретравматизація. Але сьогодні жінка з Курахового дякувала. Сказала, що це вже історія. Міста вже не існує в тій формі, яким воно було. Їй було цікаво, звичайно, боляче, але й цікаво подивитися на свою домівку.

– Чому ви вирішили зняти документальний фільм про Курахівську ТЕС? Що вас спонукало?

Коли дізнався, що існує тека електростанція і вона знаходиться так близько до лінії фронту, і що там досі працюють люди. Для мене це було очевидним сигналом, що ця історія точно варта, щоб її зафіксувати. Ми буквально зібралися за чотири дні. Навіть майже не готувалися. Ми знали, що там дуже небезпечно, що станція кожен день обстрілюється і що там досі працюють люди. Ми розуміли, що часу у нас немає думати. Станція буквально могла бути знищена за тижні. Ми виїхали і за перші кілька днів зрозуміли, навколо чого плануємо будувати історію.

– Скільки днів ви були на станції? Що запам’яталося найбільше?

Було чотири або п’ять виїздів на станцію. Різні пори року, різні етапи процесів, які там відбувалися. На станції сумарно ми були 40 знімальних днів і ще 15 днів поза станцією. Саме місто Курахове після того, як станцію було закрито. Буквально за місяць перед повною окупацією. Там було декілька кілометрів до лінії фронту, але досі лишалися люди і треба було розповісти історію, що сталося з містом з наближенням фронту. Ми також зафіксували продовження історії героїв уже на інших об’єктах, в інших містах, в які їм довелося евакуюватися.

– Що було найважче?

Неймовірно важко було говорити з людьми, коли було прийнято рішення про евакуацію обладнання та людей. Це відбувалося певний час – місяць-півтора. Мені було дуже незручно внутрішньо, тому що я розумів, до чого все йде. Але у людей буквально до останнього була надія на те, що будуть перемовини, якось лінія фронту зупиниться, знову це обладнання буде повертатися. Тобто вони дивилися вслід цьому обладнанню, яке виїжджає з їхньої станції, вони плакали. Але була внутрішня надія, що тиждень-два-місяць ми повернемо його, всі сюди знову приїдемо і всі знову будемо відновлювати цю станцію. Це було неймовірно важко. Ми більш реалістично оцінювали ситуацію та розуміли, що, на жаль, не було передумов, щоб усе в зворотному напрямку відкотилися.

– Чи підтримуєте зв’язок з героями стрічки?

Я підтримую зв’язок майже з усіма, хто був в кадрі. Є декілька цікавих історій з цього приводу. Так сталося, що родина одного з героїв перебуває за кордоном. І його дружина не підтримала те, що він залишився в місті, допомагав і намагався бути корисним. Вона цього не зрозуміла, була сварка, подала на розлучення. Він дуже довго через це не бачився з дітьми, бо вони за кордоном, а він тут. Після перегляду фільму він попросив мене скинути лінк, щоб він поділився зі своєю сім’єю. Через пару днів він мені надіслав скрини переписки з його синами, які дуже теплі та щемливі речі говорили. Про те, що неважливо як він вчинив, але він для них герой. Вони тепер розуміють його і чому він так зробив. Вони ним пишаються. Мені здається, це робить місію цього фільму набагато ширше, ніж просто прийти подивитися кіно. Фільм надає можливість героям порозумітися навіть зі своїми родинами.

– Що для вас значить цей фільм?

Мене особисто дуже надихають герої цього фільму. Хоча історія їх міста і їх станції, на жаль, наразі драматична. Але те, як вони проходять через усі складнощі та продовжують жити і працювати далі, сильно надихає мене і мотивує робити все можливе від мене для того, щоб Україна жила, працювала і в принципі була.

Ми наче показуємо долю одного міста, одного підприємства і співробітників цього підприємства. Але таких містечок по лінії фронту десятки і може й сотні. У кожному з них є подібні драматичні історії того, як просто знищується життя дуже швидко.

Все життя люди жили в місті, у них були свої домівки, улюблена робота, їхнє підприємство. І потім в якийсь момент вони вимушені все кидати і просто у них забирають усе, що в них було. І таких містечок, на жаль, дуже багато. Це не єдине Курахове. Коли я дивлюся цей фільм, я екстраполюю це все на багато інших містечок по лінії фронту. І це змушує мене замислитися над тим, що відбувається загалом і наскільки це жахливо і важко.