Півроку страху. Історія мешканки Балаклії, яка пережила окупацію (ексклюзив)

Вперше ми побачили російську техніку в інтернеті. БТРи їхали з прапорами кільцевою біля ринку, а ми жили з іншого боку. На наші очі росіяни потрапили на початку квітня. Ми побачили техніку в «зетках» з вікна і вирішили, що якомога рідше виходитимемо з квартири. Того дня для нас розпочалася справжня окупація.

Про росіян

З початку війни з міста виїхала половина людей, лишилося тисяч 15 чи навіть менше. Тут ніхто не чекав на росіян. Навряд чи люди на танках з іншої країни заїжджатимуть із добрими намірами.

Контингент змінювався. У травні стояли буряти. Але ж кажуть, що з ними наші хлопці швидко розібралися. Потім була 20-річна молодь у формі на три розміри більше. А вже до кінця літа приїхали міцні мужики, швидше за все, вони були кадровими військовими.

Буває, вийдеш надвір — чуєш, як автомат стріляє. Потім розповідають, що росіяни намагалися збити безпілотника. Містом постійно їздили БТР, ходили солдати, патрулювали по двоє. Деякі росіяни крали електросамокати. Сама бачила, як двоє дорослих чоловіків каталися на підлітковому квадроциклі.

Росіяни влаштовували дискотеки. На День міста, наприклад, музика грала до другої ночі на всю Балаклію. Вони часто влаштовували між собою сутички, перестрілки були.

Грабували магазини. Одного разу розкрили склад із тортами. Об’їлися і захворіли на діарею. Потім ще знайшли склад алкоголю і влаштували пиятику з місцевими алкоголіками. А на український День незалежності каталися містом із прапорами та всім награбованим. Розважалися загалом.

Росіяни казали, що їм подобається наше місто, подобається наша природа. Розповідали, що скоро привезуть сюди своїх дружин і тут житимуть. Їм було не збагнути, як на вулиці може рости плодове дерево. Вони дивувалися, що кожен може підійти, зірвати фрукт і з’їсти його.

Ще їх цікавили паї на землю. Цікавили квартири, гаражі. Просили все розкривати, показувати. Деякі гаражі зламували БТРами, у деяких квартирах мешкали. Думаю, землю вони хотіли змусити людей продати чи якось віддати, щоби потім жити на ній.

Насправді ми боялися двох речей. Перше це те, що вони при своєму відході повторять Бучу. Ми вірили, що рано чи пізно вони звідси все одно підуть. Аби людей не повбивали.

А друге — розумієте, вони ставили свої «ГРАДИ» біля житлових будинків. Прикривалися житловими будинками. Мені після таких обстрілів люди розповідали, як у них квартири ходять ходуном.

Про російську пропаганду

Інтернет, світло та вода стали пропадати вже в перші дні окупації. А за два місяці до мого від’їзду зовсім зникли. Добре, що були чоловіки, які намагалися вивозити сміття та лагодили електромережі. Без цього в нас був би колапс та епідемія. Але зв’язок був лише в дуже рідкісних місцях.

Дехто додзвонювався там, де чергували солдати. Ходили чутки, що одна родина говорила ось так телефоном, просила допомоги і їхню машину нібито повністю розстріляли. Вони були у машині. Люди розповідали, що не минає дня, щоби хтось не загинув.

Телефони в людей відбирали. Натомість росіяни почали величезними пачками завозити газети з агітацією. Там говорилося, що Україна здала Харківську область, що Зеленському ми не потрібні, що він тільки бідкається й зброю просить, а росія тут назавжди.

Багато хто почав вірити в те, що роздають. Почали говорити, що нас здали. Дівчата, які народжували, отримували свідоцтво про народження дитини від російської федерації. Нібито білгородська область росії – ось так вони хотіли нас переконати, що ми тепер частина Росії.

Про колаборантів та тортури

У місті призначили російські адміністрації, а саму Балаклію поділили по секторах. Були старші вдома, старші в під’їздах. Деякі самі на це погоджувалися.

Поступово почали з’являтися ті, що розповідали про «велику державу, яка нас нарешті забрала до себе». Один чоловік із колишніх військових казав, що він би на місці путіна взагалі вдарив би ядерною ракетою.

Були доноси. Сусіди могли здати людину, яка служила в АТО, або тих, хто незадоволений російською владою. Сусід, котрий за руській мір, розповідав, що в місцевій друкарні влаштували катівню. Там не було вікон у будівлі.
Будеш добре поводитися – нічого не зроблять. Погано – поламають руки, ноги. Розповідав проросійський сусід. Чому ти не згоден, все ж таки добре. Було багато голодних собак. Люди кажуть, що самі росіяни їх відловлювали та їли.

Намагалися знайти сім’ї військовослужбовців та хлопців молодих. Досі шукають двох хлопців, які працювали у похоронній конторі. Вони були на похованні та зникли десь.

Про життя у місті

До окупації Балаклія була невеликим містом з гарним парком та фонтаном, вулиці освітлені, не страшно було вночі гуляти. Ми з мамою переїхали сюди з Краматорська.

З приходом росіян вона перетворилася на колонію суворого режиму. Не можеш чи не хочеш виїхати — сиди як злочинець у оточенні наглядачів.

Боїв було дуже багато. Ми боялися спати біля вікон, жили у ванній кімнаті. Так багато хто робив, ще в школах жили, але звідти виганяли. Взагалі, наш дім бог милував. Тільки один уламок пробив склопакет і застряг у вікні. Це виключення. Коли виїжджали з Балаклії, побачили, що у більшості будинків нашою вулицею не залишилося шибок.

Біля ринку все перетворилося на картинку з фільму жахів. Будинки зруйновані, на вулиці можна було побачити дві-три людини чи взагалі нікого.

Окупанти пропонували нам лікувати їх поранених або виїжджати на роботу до Росії. Іншої роботи у місті не було. У місті були абияк відкриті всього два магазини. Потім ще з’явилося кафе. Але там росіяни переважно сиділи. Приїжджали на вкрадених машинах, розфарбованих «зетками».

Люди дуже схудли, навіть молоді ледве ходили містом. Над Балаклією літали ворони.
Кажуть, птахи злітали на трупи, але я їх не бачила.

Багато хто жив так: сьогодні лягаю спати — один день ближче до перемоги, одним росіянином менше.

Про «гуманітарну допомогу»

Спочатку якось могла пробитися наша гуманітарка. Потім вона зникла геть-чисто. Комусь росіяни роздали одноразову допомогу – 10 тисяч рублів. Але отримали її менше половини міста, а до серпня у них гроші для роздачі закінчилися.

Гуманітарку привозили дуже рідко. Вона була розрахована на людей 100-150. Росіяни списували все на ЗСУ. Говорили, нібито машини розстрілюють. Щоб отримати хоч щось, люди шикувалися у величезні черги. Дехто займав їх під час комендантської години, ризикуючи життям.

Потім росіяни сказали старшим додому зібрати списки необхідного на кожну родину. Сказали надати паспортні дані. Хто не дасть, прийдуть солдати, спитають, а чому ти не дав. Одразу фіксували квартири, де люди не мешкали. Люди вказали у списках ліки і все інше.

Десь місяць нікому нічого не давали, нічого не везли. Черга була 4000 людей. Вона довго не рухалася. Багато хто не отримав. Ми теж.

Спочатку видавали по буханці на людину двічі на тиждень. Потім по третині буханця двічі на тиждень. Потім написали оголошення, що хліб даватиметься лише лежачим.

Раптом першого серпня привезли більше гуманітарки – кілограм цукру, банку згущеного молока, кілограм крупи. Цього все одно було дуже мало. Чула, що солдати давали щось людям, які приходили до них скаржитися та випрошувати їжу.

Про евакуацію

Ми виїхали 5 вересня. Дуже довго не хотіли залишати місто. Потім сіли з мамою подумали, що ми дві жінки. Мама через нерви почала гірше ходити. Казали, що опалення у місті взимку не буде. Ми вирішили, що виїжджати потім буде нереально, тому треба зараз. Ми подумали, що чи помремо тут від холоду, чи під час евакуації від кулі.

Виїзд із міста був на свій страх та ризик. Один раз добре можна було виїхати, другий раз — солдатові може спасти на думку чи щось прилетіти, і він розстріляє машину.

Я більше боялася за кота. Він у мене домашній. Думала, що вискочить з сумки під час дороги та втече. Але він так вчепився в неї, що вибрався, коли ми вже дісталися волонтерів.

Коли ми виїжджали, знову активізувалися бої. Ми дивом пролетіли блокпости, але росіянам було не до нас. Вони були просто ніякі. Зупинили на одному, кажуть: Баб везеш? – Ну їдь». Так і вибралися.

Коли довідалися, що звільнили місто, така радість була. Це не передати словами. Такі емоції неймовірні просто. У нас був такий кошмар від цих білбордів про єдиний народ. Краще б не знати такий народ.

Ми обов’язково повернемося до Балаклії. Уся наша родина повернеться. Навіть моя тітка, у якої геть-чисто знищили будинок, збирається повертатися. У вільну українську Балаклію.

September 15, 2022

Пошукаємо?